www.uroki.net - сценарії шкільних свят, поурочні, тематичні, календарні плани, розробки відкритих уроків, класних годин, конспекти лекцій для інформатики, математики, фізики, хімії, біології, геогріфії, матеріали для директора та завуча, психолога, для класного керівника, а також музика, пісні, караоке для проведення Випускного вечору, Останнього дзвоника, Першого дзвінка, 1 вересня, Нового року.

Головна\Документи\Для вчителя української мови та літератури

При використанні матеріалів цього сайту - АКТИВНЕ ГІПЕРПОСИЛАННЯ та розміщення банеру -ОБОВ'ЯЗКОВЕ!!!

Урок- усний журнал "Життя і творчість письменника Ізюмщини І.Є.Мірошниченка"

Урок - усний журнал надіслала: Григоренко Ніна Єгорівна,
учитель української мови та
літератури Чистоводівської ЗШ
Ізюмського р-ну
email: nina512009@rambler.ru

Урок- усний журнал ( література рідного краю) 9 клас

Тема: Життя і творчість письменника Ізюмщини І.Є.Мірошниченка

Мета:

  • ознайомити з творчістю та біографією поета-ізюмчанина;
  • формувати національну самосвідомість юного покоління українців, становлення їх як особистостей своєї незалежної країни;
  • удосконалювати вміння висловлювати свої думки;
  • творчо сприймати поезію;
  • аналізувати вірші;
  • виховувати гордість за рідний край та його людей,намагання наслідувати їх приклад в служінні своєму народові

Тип уроку: формування вмінь і застосування знань

Обладнання: фотомонтаж « Життєвий шлях І.Є.Мірошниченка»( ксерокопії фото), збірки творів поета, аудіозапис пісні « Україно» ( слова і музика О. Петриненко)

Благословенні землі і планети,

Де є іще незраджені поети!

( І.Є.Мірошниченко)

Хід уроку

( на дошці висить плакат-фотомонтаж, тут же виставка книг поета. Звучить пісня « Україно», слова і музика Оксани Петриненко)

Перший кореспондент: Мандрівки, мандрівки, мандрівки... Шахтар, лісоруб, каменелом, столяр, вантажник, помічник бурового майстра, журналіст і ... поет. Хто це? Шо шукала ця людина?

Другий кореспондент: До літератури він увійшов саме як поет праці. Добірки його віршів з’являються на шпальтах журналів « Дніпро», « Україна», « Прапор», « Донбас», у багатьох випусках республіканського квартальника « Поезія»

Малий Івась:

...Потемніла, похилилась хата –

Лиха перебачила багато...

Сім вітрів скубли кошлату стріху,

Сім черешень горобцям на втіху,

Сім жалів до серденька торкнулось,

Сім надій до хати не вернулось...

Тільки ви забудьте про жалі,

Чом перекосилась – не питайте.

Сумніви у серці спопеліть,

Добрим гостем в хату завітайте.

Перший кореспондент:То ж давайте подумки завітаємо до старенької хатинки на околиці старовинного міста Ізюма. Біля самісінького лісу, не огороджений парканом, цей будиночок чимось нагадує хату іншого поета України, всіма нами добре знаного.Може, це символічно? Недарма ж і вірші нашого земляка, який жив у цій хатині, так само зворушують і заставляють замислитися над життям.

Другий кореспондент:Та про кого ж ця розмова? Сподіваємося, що ви вже зрозуміли, що ми маємо на увазі нашого поета-земляка, який народився, жив і помер саме в нашому славному Ізюмі – І.Є Мірошниченка. Це була людина, душа якої не загородилася парканами від болей і тривог нашого суспільства. Багато лиха зазнав він на життєвій дорозі, але ні злиденна пенсія, ні самотність, ні холодна хатина не спромоглися загасити той вогник любові до людей,знищити талант поетичного бачення світу, який до останнього поетового перебування на нашій землі зігрівав усіх, з ким зводила його доля.

Перший кореспондент: А розпочалася життєва стежина малого Івася 11 вересня 1936 року в місті Ізюмі в сім’ї робітника місцевого пивзаводу Єгора Петровича Мірошниченка та Ганни Кирилівни, підсобної робітниці красильного заводу.

Іван Мірошниченко: А було у батька нас, дітей, трійко: молодший брат Віктор (майбутній санітарний лікар, учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС), та сестра Клавдія, молодша від мене на 4 роки. Жили ми у хатинці, яку побудував ще мій дідусь Петро Максимович. А поруч щедра природа: ліс, гриби, ягоди... Та безтурботне дитинство незабаром затьмарнилось чорними днями воєнного лихоліття, Скільки оця дідівська хата разом із своїми мешканцями бачила непрошених зайд: були в ній німці, румуни, італійці. Рятуючись від холоду, набивалося в неї по 20-30 осіб. Вистояла, витримала окупантів. Та ледь не згоріла від руки нашого солдата. Врятувала мати- ухопивши того за ноги, відтягла, не дала спалити єдиного прихистку родини.

Після війни, закінчивши середню школу №2 розпочав свою трудову діяльність токарем-револьверником на приладобудівному заводі м. Ізюма. Служив у військах протиповітряної оборони далеко від України, в тайзі, в Архангельській області. А потім душа запрагла романтики.Почалися мандри величезною країною, якою тоді був СРСР.Перепробував професій усяких, та ні на чому не міг зупинитисяю. І раптом несподіване захоплення поезією. Якось відразу зрозумів – це моє. Вступив на заочне відділення факультету журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка ( 1963). Працював у редакції Шевченківської районної газети « Вперед», у Борівській районці « Трудова слава», редагував багатотиражку « Ізюмський тепловозоремонтник», а з 1968 по 1972 працював редакторомлітдрам радіомовлення у Харківському комітеті з телебачення та радіомовлення.

Перший читач: Його перші вірші були написані,коли Іванові було вже 29-30 років. Це були «геологічі»,як сміявся пізніше сам поет, вірші.Та не до жартів було тоді, бо колеги по творчій праці розбили їх, як то кажуть, « в пух і прах», не залишили без критичних зауважень жодного рядка перших, ще несміливих поетичних спроб.Але життя вже багато чому навчило молоду людину, і переш за все – не задкувати, доводити розпочате до кінця. Тому й надіслав нікому ще не відомий початківець свої вірші до журналів « Дніпро» та «Україна»

Другий читач:1964 рік.Вірші молодого поета надруковані у рубриках « Поетичний розмай» та « Розвідка віршем», де редакції солідних журналів помітили у їх авторові «робочу кісточкі», дорогоцінне уміння віднайти зерно поезії у важкій буденній праці своїх товаришів.Висловлювалася віра, що»молодий бурильник досягне глибших літературних пластів» А далі йшли вірші « Весняний мотив», « Далекі рейси», « Шукаємо сіль», «Осінь на буровій».

Перший читач: Автор до кінця життя пишався, що в одному з номерів журналу його вірші друкувалися поруч з віршами таких сучасних велетнів української літератури, як Василь Стус, Василь Симоненко.

Другий читач:Здається, шлях до великої літератури відкритий. Та починається конфлікт поета з тоталітарною системою. Вилучають з поданого до видавництва « Прапор» доробку поеми « Тополя». Ця поема-балада написана на реальній основі: у роки війни в районі села Заводи Ізюмського району упав літак. На місці його падіння місцеві жителі посадилитополю, а керівник району її наказав зрубати. Замітку про цей факт неповаги до пам’яті героя-льотчика прочитав поет і самі собою полилися слова:

Іржання скажене

Та в куряву піна –

І сиплеться житечко

Стигле на пні.

Мовчать наді мною

Розстріляні стіни,

В катівнях конають

Замучені дні.

-----------------------------------------

-Настю, невже ти зрубаєш?

-Мушу – ой мушу.

-Нене, не треба рубати,

Лезо вганяти щербате

В пам’ять про мужа.

Йди до могили, схились,

Впийся журбою,

Гніву нікчеми не бійсь, буду з тобою.

Маревом стану тремким,

Чесним суддею твоїм

І оборонцем.

Перший кореспондент:Біль за долю України, пам’ять про полеглих нікчеми- бюрократи інкримінують авторові як близьке до націоналізму ідейне збочення. На знак протесту автор забирає з видавництва внесений до плану рукопис. Чим перекриває собі шлях до видання нових книг на десяток років.

Другий кореспондент:Складаються до шухляди без усякої надії на друк нові вірші та поеми. Але починаються роки перебудови і знову читачі мають змогу знайомитися з новими творами Мірошниченка.

Читач І: Поетові

Не вір, що битви відгули,

Не жди солодкої хвали.

Аби воскреснути в прийдешнім,

Умри сьогодні від хули.

В моїй добі,

В твоїй добі,

Що день – то бій,

Що мить – то бій,

І поступатись не тобі,

Хоч як би час тебе не горбив.

Не сум сумнівної краси –

Велику думу пронеси,

Бо що ти людям віддаси,

Порожній, наче в старця торба?

Читач ІІ : «Як час плине швидко, так швидко, що я і не встиг написати те, що задумав», - бідкається поет. А що ж написано?

Поетичні збірки « Пласти»(1965), « Сіль глибин»(1967), « Материні маки»(1981), « Берег пам’яті»(1988), «Сповідь»(1996), « Розмова з долею»(2005), книга прози, оповідання, вірші, гуморески, що друкувалися в різних газетах, журналах (навіть за кордоном, для читачів діаспори).

Літературознавець: Збірку « Берег пам’яті» склали ліричні вірші, які розподіляються за циклами «Болючий вогонь», « Материні листи», « Криниці вікові». Розпочинається збірка автобіографічним віршем « Ту далеку країну я вже призабув...». Терпким болем сповнює серце автора війна. Бо саме на ці тяжкі роки припало його дитинство:

Ту далеку країну я вже призабув,

Хай у ній босоногим Івасиком був,

Там і сонце ясніше, і світ не такий,

Та у небі ворожім гули літаки.

Критик: Зверніть увагу на протиріччя у вірші. Хоч автор і стверджує. Що « країну ... призабув». Та в нього збереглися дитячі спогади про «сонце ясніше», «світ не такий». А в останньому рядку третьої строфи автор напише , що «там лишилися мрії хлоп’ячі мої», які, мабуть,переважають оті важкі болючі згадки, бо ж «там за житньою пайкою черга стоїть...». але ліричний герой все лине туди, в роки свого дитинства.Спогади ці чітко, рельєфно вимальовуються, здається в самісінькій душі героя.стаючи і читачеві такими близькими та зрозумілими. Рядки вражають красою звукового та зорового малюнка:

І диміли гіркі полини на полях...

або:

там світанковий пруг нас бентежив, манив,

і тоді з далини, з чужини, із війни

виглядати батьків ми ходили на шлях...

Літературознавець:Так, призабуває людина своє дитинство, все далі й далі відходять ті роки, і вже здається, що «ніколи стежину назад» не знайти. Невже все так сумно? Та ні, позаяк бачить ліричний герой вірша «світло казкове зорі, через те, що у серці і досі горить той нестерпно палючий, болючий вогонь».А вогонь цей якраз і принесений із тої-таки країни дитинства. Отже, ні. не забута вона, ця далека країна. І цей вогонь змушує автора знову й знову, згадуючи про воєнне лихоліття, писати про війну, об’єднавши ці вірші у цикл з символічною назвою « Болючий вогонь».

Критик: Поезія, на перший погляд, не багата ні на метафори, ні на епітети, ні на порівняння. Мова її проста. Ніби аж буденна, але глибоким змістом наповнені ці, здавалося б, прості, звичайні слова. Чотиристопний анапест, яким написаний цей вірш, надає йому розлогості, неквапності, відсутність поділу на строфи наближає поезію до форми роздуму- монологу, цьому ж допомагає попарне римування чоловічих рим. Ліричний герой нібито хоче підкреслити, що спогади його віддалені роками. Та не лише ними, а ще тим психологічним кордоном, який пролягає між мирним часом та війною!

Учениця-читець: Вірш « Терпли зорі»

Терпли зорі,

Скрипіли намерзлі ворота.

Мертво, хижо темніла

Нічна оболонь.

Біснувате арійське verboten

Намагалося знищить вогонь.

Наче сови

Німецькі солдати гасали

У напливах брудної пітьми,

І затоптані в сніг,

Головешки згасали

Під ненависними чобітьми.

Наповзали морозом

Важкі надвечір’я

Повз verboten,

Крізь безвість і жах,

Намотавши на ноги ганчір’я,

Мати йшла до сусідок по жар.

Билась туга

Безсилим полум’ям...

І тоді, щоб не вмер вогонь,

Ненька жар засипала попелом

І солдатам давала його...

Серце спогади ятрять

І давні тривоги.

Гуготять наші дні

У лавинах думок.

І стартує вогонь перемоги

До далеких планет і зірок.

Та з тих літ

Я всією душею

Доповняю легенди старі:

Може, й справді

Вогонь здобули Прометеї,

Тільки людям його

Зберегли матері.

Літературознавець:За стародавньою легендою саме титан Прометей здобув вогонь для людей, а поет вирішив посперечатися, стверджуючи, що цього ще замало, бо ж вогонь ще треба зберегти, і зробити це змогли прості жінки-матері. Ось так завершується другий вірш циклу « Болючий вогонь». Вогонь- символ надії на перемогу, надії на щастя, на свободу, який намагаються знищити окупанти. Чудове порівняння «наче сови» ( згадаймо символіку цього слова в українському фольклорі!) підкреслює, що загарбники бояться світла ( вогню), вони гасають «у напливах брудної пітьми». В наступних рядках бринять скорбота й жаль, змішані із ненавистю до ворогів:

І, затоптані в сніг,

Головешки згасали

Під ненависними чобітьми…

Критик: А хто найбільше здатний на героїзм, на самопожертву? МАТИ! Це вона, «намотавши на ноги ганчір’я», « йшла до сусідок по жар», по той жар, що дав би вогонь у печі, чи по той жар, що розпалив би надію. І цю надію треба донести не лише собі в хату, а й солдатам, яким вона конче потрібна, іншим сусідам, односельцям, людству, врешті-решт.

Звернімо увагу, як у вірші протиставляється грубе, ненависне «біснувате арійське verboten» і ніжне турботливе ставлення матері до солдаток. І знову серце ліричного героя ятрять спогади й давні тривоги. Він усією душею переймається тривогою за долю вогню, долю матері. І якою гордістю за народ, його матерів, синів і дочок звучать слова:

Гуготять наші дні

У лавинах думок.

І стартує вогонь Перемоги

До далеких планет і зірок.

Літературознавець: Оригінальна композиція вірша, вдало підібрані порівняння ( німці. Наче сови), епітети ( намерзлі ворота, брудна пітьма, безсиле полум’я), метафори (наповзали морозом важкі надвечір’я, билась туга безсилим полум’ям) – все це робить вірш емоційним, глибоко символічним. Шестирядкова строфа з перехресним римуванням, написана хореєм, ніби карбує крок, додаючи упевненості в неминучість перемоги вогня, світла, добра.

Читач: Серед збірок поета хочеться звернути вашу увагу на невеличку за розміром книжечку « Сповідь». Видана вона 1996 року за сприяння Ізюмського виконкому міської ради народних депутатів. І саме за неї авторові присуджено муніципальну премію імені Олександра Олеся за 1996 рік. Основу збірки складають шухлядні вірші та поеми І.Є.Мірошниченка. До книги також увійшли кращі поезії, написані включно до 1993року. Складається вона з шести циклів: « На течії буття», «Міражі», « Тополиний сніг», « Хата», « Поеми», « Сам собі пан»(гумор, сатира). Перший цикл включає в себе 19 віршів. Один із них – « Не мова матері свята».

Історик: Всім пам’ятний 1991 рік, рік невдалого путчу в Радянському Союзі. Невдалий переворот, перш за все означав крах усіх союзних унітарних структур, злам тоталітаризму. Республіки були фактично полишені самі на себе і стали брати повноту влади до своїх рук, тобто ті країни, які входили до складу Радянського Союзу, нарешті здобули незалежність, стали суверенними. І саме в цей рік написаний цей високопатріотичний вірш « Не мова матері свята».

Критик: Вірш побудовано у формі звертання ліричного героя. Автор не називає адресата цього звертання, висловлюючи цим зневагу до нього, бо ж

Не мова матері свята

Сюди принаджує заброду.

Він сам гаразд не пам’ята

Свойого роду і народу.

Кожна з наступних строф закарбовується в душі читачів, бо це – історія тоталітарного режиму. Який «окрадав мордву щодня», «на чуваша накинув пута», « в евенка соболя відняв, алмаз і золото в якута». Нарешті автор називає того, до кого звертається, називаючи його палієм різні, призвідником чвар, зайдою, даючи йому таку харатеристику:

За ним розпуки і хрести

Від Магадана до бердянська.

Він чукчу руським охрестив,

А росіянина радянським.

З уст героя зривається ропачливий вигук:

...І страх бере, що він у нас

Обітовану землю знайде.

Останні дві строфи є суцільною безмежною тривогою щодо долі України, позаяк ліричний герой вірша переживає, що цей зайда почне господарювати у нашій країні, « грядки розіб’є на городі», але гірше, що

Злама сусідів перелаз,

Розорить гнізда солов’їні

Та сам і вирішить за нас,

Чи бути нені Україні.

І це і є найстрашнішим у діях зайди- тоталітарного режиму. Кожне слово, речення чи строфа так емоційно навантажені, таку глибоку думку будять у читачеві, що ані слова, жодного рядка чи інтонації змінити не можна.Ось прочитаймо:

Так опікав і так любив

На ум наверненого брата,

Що слово батькове убив

У камчадала і бурята.

Чи не нагадує це нам слова безсмертного Тараса « від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує...» ? Той же сарказм, той же біль за долю не лише свого, а й інших окрадених, одурених народів. Та «заводіяка інрергвалту», який Крим поцупив у татар, викликає презирство й ненависть ( «його ненавидять прибалти»). Шовінізм, національний нігілізм – це те, що зневажається кожним народом. Тому-то автор намагається виховувати у своїх читачів почуття самоповаги, патріотизму, мріє домогтися, аби кожний з нас умів відстояти свою національну і людську гідність, що дружба народів була не декларативною, а щирою, щоб нею не прикривалася загарбницька суть тоталітаризму, проти якого й спрямовує вістря своєї сатири автор.

Читач: І.Є.Мірошниченко написав декілька сатиричних та гумористичних творів: « То нема чогось, то є», « Не впізнав» (жарт), « Сам собі пан»(сатирична поема), « Сповідь Кмета, козирного поета»( сатирична побрехенька), « Навпаки до ринку»(сатирична поема) та інші.

Кореспондент: одна з цих поем « Сам собі пан» була написана ще в 1970 році. Але в шухляді пролежала 10 років. Вперше була надрукована в журналі « Прапор». Потім передрукована газетою « Вечірній Харків», жваво обговорювалася в редакції та читачами, вважалася кращою поезією року. Це одна із перших сатиричних поем, надрукованих в Україні в роки перебудови. А скільки було вагань, друкувати чи ні, питання вирішувалося на високому( тоді ще партійному) рівні, та головний редактор І.С.Маслов відстояв поему, назвавши її класикою. При обговоренні творів того року на звання лауреата поруч стояли імена нашого земляка І.Є. Мірошниченка та Василя Стуса. І хоча перевагу віддали творам В.Стуса, Іван Єгорович, розуміючи велич Стуса-поета, все своє життя пишався цим фактом.

( виступи 2-3 учнів, які читают свої улюблені вірші із збірок автора)

Учитель:Творчим кредо поета була яскраво виражена реальність. Він – поет точного слова, яке тяжіло до живої розмовної стихії, але вона його не поглинала, а навпаки. Наснажившись нею, увібравши її барви та інтонації, слово поета піднеслося дл висот такого лаконізму і виразності, котрих у теперішній поставангардній поезії ще мало. Не втрачати гідності, не зводити своїх духовних потреб на січку буденщини, на здрібнення і рабування в пазурах всіляких наших криз і перевиборів – цим наскрізно був перейнятий ліричний герой Івана Мірошниченка, цим жив сам поет.

Хай ще мого непомітного врожаю –
Слово правдиве ділами гряде.
Я недаремно прожитим вважаю
Кожен прийдешньому відданий день.( зб. « Розмова з долею», 2005)

Щоб бути гідним сином чи дочкою свого народу, пам’ятайте ці слова нашого славетного земляка, який жив 70 років, тримався у цьому світі не тільки правдою, а й вірою та любов’ю – тією духовною силою, якій край не прийшов і, змилостивиться Бог, не прийде, допоки народжує земля наша таких людей.

Підсумок уроку ( рефлексія)

Домашнє завдання : Скласти діалог з ліричним героєм одного з віршів поета, використовуючи рядки твору у репліках.

Урок- усний журнал "Життя і творчість письменника Ізюмщини І.Є.Мірошниченка"

Опубліковано 20.02.2011 р.

Понравилось? Отблагодарите, пожалуйста, нас! Для Вас это бесплатно, а нам - большая помощь! Добавьте наш сайт в свою социальную сеть:

 
Rambler's Top100
Copyright © 2005-2016 ИП"Уроки.нет" www.uroki.net
Деякі файли (розробки уроків, сценарії, поурочні плани) та інформація, які знаходяться на цьому сайті, були знайдені в мережі Інтернет, як вільно росповсюджуємі, надіслані користувачами сайту або знайдені у альтернативних джерелах, також використані власні матеріали. Автор сайту не претендує на авторство всіх матеріалів. Якщо Ви є правовласником сценарію, розробки урока, класної години або іншої інформації і спосіб розміщення її не відповідає дійсності, прохання негайно повідомити, з метою усунення правопорушення на адресу: . Карта сайта - www.uroki.net При використанні матеріалів сайту - розміщення банеру та активного гіперпосилання -ОБОВ'ЯЗКОВЕ!!!